Побічна кампанія

Коли я завершив основну сюжетну лінію God of War 2018 року, відсоток проходження всієї гри наближався до третини, тобто більше, ніж в два рази гра надавала пригод, розвитку персонажа, несподіваних сюжетів, які не стосувалися боротьби з Бальдром — основним антагоністом гри. Окрім того, що треба було розібратися з одним із синів Одіна та розпочати Рагнарок — зиму, яка передує апокаліпсису… …на мене чекав світ: кожен колір майорів на всі можливості відеокарти, кожен звук, кожен крок призводив до нової пригоди: звільнення драконів, прикутих ціпком поміж замків та реліквій нордичним богам, — цей ціпок був врізаний в криваві язви у їх броні… виконання останніх бажань полеглих воїнів, які не могли дістатися Вальхалли, допомога валькіріям — лише коли їх перероджені прокляті душі востаннє ковтали повітря після битви зі мною, лише тоді вони звільнялися від магії Одіна…

В процесі я думав, що історія Бальдра, звичайно, основна та фундаментальна, але й окрім цього необхідного етапу, є ще цілий вир емоцій та потенційних надбань в цьому ескапізмові...

Коли вже п'ятий рік кожного дня просинаєшся в Києві (яка вдача, що взагалі просинаєшся) і п'єш каву на фоні ранкового смороду пожеж після обстрілів (горіло чиєсь життя, бізнес, надії), твоє життя здається тобі життям NPC (неігрового персонажа) — людиною, що тільки-но купила машину, яку без видимого напруження на обличчі Халк жбурляє в іншого кіноперсонажа. Тобі здається, що тобою грають, використовують як масовку для власних звитяг. Ці звитяги звитягами є лише під специфічним кутом, історія забуде, зітре в порошок.

В черзі на протезування усвідомлюєш, що героїчні спогади не допоможуть відростити кінцівку. Втрачене не реінкарнується в щось, що зможе зцілити душу. Я б помер за кохану, я б помер за принципи та цінності, та ніколи за географію — мене не зацікавив цей лор, не можу відчути гордість лише через координати, за якими з'явився на цей світ, та й Булгакова не почну зневажати. І хоча всі ці слова схожі на тривіальне скиглення для деяких з картонками, я проголошую внутрішній оптимізм та відчуження головним героїзмом власної персони. Не те, щоб я не вірив в щасливий кінець, я просто егоїст і маю свої мрії.

Я не буду чиємось playable character (персонажем, яким керує хтось інший), бути NPC також не хочу. Я не відчуваю прив'язаності до цієї історії, на цій карті; мені не цікаво, і пропаганда не може змусити жертвувати собою заради примарного царства. Хочу, щоб як і в грі, ця реальність не була всім, що буду мати в житті, і на мене чекає більше, ніж в два рази пригод, розвитку, несподіваних сюжетів, які не стосуються боротьби із лжепророками.

В будь-якому всесвіті...

Якщо це main campaign, основна сюжетна лінія (або дуже невдале велике доповнення) — вірю, що мене ще чекає більше, ніж в два рази захоплюючого часу на планеті.

Якщо це сайдквести, побічні завдання — я здобуду потрібний досвід, віддамся раніше закупореним думкам, що дозріли, та поклику нового.

В будь-якому фіналі зможу використати гартування власного характеру, щоб відкинутися на сидінні за кермом старенького Jeep Cherokee і відправитися на захід сонця по Шосе 66 з коханою людиною та коханим котом.